У повітрі відчувається дежавю, коли світові лідери збираються в Бразилії на COP30. Десять років тому натовп високопоставлених гостей позував перед банером “COP21 Paris”, випромінюючи оптимізм, народжений глобальною єдністю проти зміни клімату. Але це зібрання виглядає зовсім по-іншому, оскільки Сі Цзіньпін і Нарендра Моді помітно відсутні разом із приблизно 160 іншими главами держав. І, мабуть, найбільш показовим є повна відсутність Дональда Трампа, який повністю вивів США з Паризької угоди, змусивши багатьох поставити під сумнів доречність саміту в цій новій політичній реальності.
Відсутність цих ключових гравців красномовно говорить про зміну пріоритетів на світовій арені. Хоча колись саміти КС були платформою для багатосторонньої дипломатії та зобов’язань щодо боротьби зі зміною клімату, зараз вони потрапили в боротьбу між конкуруючими національними інтересами.
Крістіана Фігерес, яка очолила переговорний процес ООН щодо клімату під час знакових переговорів щодо Паризької угоди, восени минулого року прямо заявила, що процес COP «не відповідає меті». Джосс Гарман, засновник аналітичного центру Loom і колишній кліматичний активіст, повторює цю думку: «Золота ера багатосторонньої дипломатії закінчилася. Кліматична політика сьогодні більш ніж будь-коли залежить від того, хто захопить і контролюватиме економічні вигоди нових енергетичних галузей».
Ця зміна курсу значною мірою пов’язана з агресивною стратегією президента Трампа щодо домінування викопного палива, яке, як він проголошує, зробить Америку провідною світовою енергетичною наддержавою. Він активно руйнував ініціативи щодо чистої енергії, скасував екологічні норми та енергійно лобіював інші країни купувати американську нафту та газ. На відміну від цього підходу до енергетики, Китай прокладає власний шлях, використовуючи свою величезну виробничу потужність, щоб стати світовим лідером у технологіях відновлюваної енергії.
Експерти не втрачають іронії: Китай зараз є лідером у виробництві сонячних панелей, вітряних турбін, електромобілів і передових акумуляторів — усе за неймовірно низькими цінами. У результаті європейські країни стикаються з дилемою: або відкрити свої ринки та ризикувати підірвати вітчизняну промисловість, або закрити свої двері та потенційно поставити під загрозу цілі екологічної енергетики.
Ця конкуренція між традиційними інтересами в галузі викопного палива та швидкозростаючими гігантами чистої енергетики — це не просто технологічна гонка; це фундаментальна боротьба за економічну та геополітичну владу.
З такими потужними змінами в глобальній динаміці виникає питання: чого може досягти COP30? У той час як деякі вважають, що щорічні саміти стали зайвими, інші вважають, що ці зустрічі залишаються життєво важливими як форуми для забезпечення відповідальності країн за своїми зобов’язаннями та сигналізації про постійну політичну підтримку кліматичних заходів.
Можливо, попереду ще значніші зміни: саміти COP можуть перетворитися на менші, цілеспрямовані зустрічі з конкретних питань, таких як фінансування «зеленої» інфраструктури або усунення торговельних бар’єрів для технологій чистої енергії. Це буде стратегічна переорієнтація від загальних обіцянок до реальних дій на місцях, мотивованих двосторонніми угодами та приватними інвестиціями, а не виключно міжнародними договорами.
Правда полягає в тому, що COP30 розкриє більше про те, хто стоїть за якою стороною цієї нової глобальної парадигми: ті, хто переслідує гегемонію викопного палива чи підтримує китайську революцію чистої енергії. Ця зміна фокусу може вплинути не лише на майбутнє кліматичних дій, але й на ширшу геополітичну картину на багато десятиліть вперед.
